– На околицi села стояв кам’яний, критий соломою, дiм на 6–7 кiмнат; винаймав його начальник майор Жандак. Був це чолов’яга дебелий, похилого вiку, сивий, але ще доволi жвавий, енергiйний. Вiн був одружений, визначався дiловитiстю, гостиннiстю i хоробрiстю. Прожив вiн у тому будинку довго й мирно, без жодних пригод, але от у 1862 роцi в будинку стало вiдбуватися щось дивовижне. То невiдомий стукiт лунае, то галас, а далi – i ще гiрше: ото готуеться обiд, а горщик з борщем вискочить iз печi, гугупне на пiдлогу i – на друзки. Пательня з печенею вилiзе, пiднiметься в повiтря, помандруе уздовж стiн i хрусь! Що за оказiя! Пiдiбрали черепки, витерли пiдлогу, поставили в пiч другий горщик – знову те саме! Зостався майор iз сiм’ею без обiду, перекусили там чогось насухо i чекають, що ж то далi буде.
Завтра нiчого, спокiйно, а за кiлька днiв та сама iсторiя. Покликав майор священика молебень вiдслужити, окропили дiм, та й це не помогло. І стукiт, i галас, i в печi нiщо не всидить, вилiзае. Геть бiда. Так воно й тривало з перервами: то бешкетуе нечистий, то затихне. Здавалося, що вже простiше – кинути зачарований дiм i переселитися в другий, але майор був не з полохливих та з характером.
– Брешеш, – каже, – не ти мене, а я тебе вижену!
Частенько доводилося голодувати його сiм’i, а вiн водно не пiддаеться. З весни 63-го стало ще гiрше. Якось вiдчинилися дверi в льосi i вилiзла звiдти дiжка з огiрками, крутнулась у повiтрi, та як гримнеться – на друзки, а огiрки розсипалися по всьому двору. Наступного дня вилiзае дiжка з капустою, а за нею i все решта, що в льосi було, нiчого з запасiв не залишилося.
А майор знай тiльки твердить: «Брешеш, не здолаеш, з голоду здохну, а не пiду, не пiддамся такiй-сякiй капостi».
Врештi справа дiйшла i до поважнiших збиткiв. Щойно поставлять самовар чи розгоряться в печi дрова, то вугiль так i летить на всi боки, вони ухиляються, гасять, але як тут ухилитися! Раз навiть таки пожежа спалахнула.
– І вогнем мене не виживеш, – приказував старий майор, – ти менi вогонь, а я тобi воду. Ще побачимо, чия взяла.
Та ба – боротьба виявилася не пiд силу. Вночi вибухнула друга пожежа, i бiдний майор втратив усе свое майно та й сам ледве ногами накивав. А будинку нiчого не зашкодило.
– Ну все, – зiтхнув вiн, – здаюсь, перемогла нечисть. Донесення треба писати.
Написав бiдолаха донесення, послав начальству i найняв iнший будинок. У вереснi 63-го наш ескадронний командир отримав наказ оточити дiм i нiкого звiдти не випускати. Поставили пiв ескадрону крокiв за сто довкiл дому на конях в бойовiй амунiцii. Через пiв доби – змiна, нова половина ескадрону. Простояли ми отак чотири доби – нiчого, все тихо i з дому нiхто не виходить. На п’ятий день наiхало з Харкова начальство, губернатор, архiерей, слiдчi, полiцiя i комiсiя з кiлькох унiверситетських професорiв.
Ну, думаю, кiнець загадцi, прибули люди науки, вони то швидко таемницю розкриють та вивiльнять нас вiд безглуздого вартування.
Ясно, що тут збiглося чимало роззяв з усього села.
Ото почався молебень. Почався, та вiдразу й закiнчився. Першим дiлом з рук протодиякона вирвалося кадило i стало кружляти над головами присутнiх, а потiм настало таке, що не приведи Господи! Пролунав незрозумiлий сильний гуркiт i з подвiр’я зачарованого будинку вилетiв град камiння, нацiлений так спритно, що кожен камiнь попадав без промаху, кому в голову, кому в груди. Однi бiгом, iншi повзком кинулися тiкати, i перед домом зосталися тiльки ми, улани, в кiннiй лавi.
– Злiзай! – скомандував командир.
Ескадрон спiшився.
– Шаблi наголо! Бiгом марш!
Побiгли солдати, ось уже й бiля ворiт. Та так i стали, як укопанi: зi всiх вiкон бухнуло полум’я, полетiли палаючi полiна, i вiдновилася шалена кам’яна канонада. Сурмач дав вiдбiй, i ми з опаленими i частково потовченими обличчями мусили вiдступити, хоч i не без задоволення. Та воно й не дивно, бо жодному солдату не хочеться битися з невiдомим i невидимим ворогом.
Щойно ми вiдступили, i пожежа, i канонада самi собою припинилися, а дiм i далi не постраждав.
Гостi з Харкова роз’iхалися, комiсiя, склавши акт, теж, а нас знову поставили довкола зачаклованого будинку. Простояли ми ще днiв шiсть. Намучилися, що страх. Де ж бо ото пiв доби сидiти на конях без дiла та ще весь час будучи напоготовi: що ще та лиха сила може вчудити.
Нарештi один солдат не витримав та й каже: «А пiду я, братцi, туди, до неi, все одно пропадати доведеться!»
Пiшов. Наближаеться до ворiт – нiчого, зайшов на двiр, потiм у дiм i за кiлька хвилин весело кричить в вiкно: «Братцi, пiшла! Далебi пiшла!»
Спiшились кiлька чоловiк, пiшли. І справдi – пiшла.
Тодi ж було ретельно обстежено усi примiщення, стiни, чи нема якого пiдземного ходу. Але нiчого нiхто не знайшов. Тодi згiдно наказу рознесли той дiм по камiнчику – i знову нiчого пiдозрiлого. Тим дiло й закiнчилося.
Зоставалося пустище з купою цегли, повз яке нiхто з селян не вiдважувався затемна нi пройти, нi проiхати.
Потiм я не раз задумувався, що ж то було? І звiдки цей град камiння брався, якщо в селi камiння не було нiде? Звiдки бралися тисячi головешок, якщо дiм цегляний, а нiчого дерев’яного не було пошкоджене?
Нечиста сила – та й годi.
Проклята скрипка
1
Спекотне червневе сонце почало хилитися до верхiвок двох старих дубiв, коли до моеi хати пiдiйшов незмiнний супутник полювання Трохим з довжелезною рушницею. Ця чудова iталiйська рушниця з 1779 року мала свою iсторiю i славилося серед лiсових браконьерiв дальнiстю пострiлу.
А незабаром ми заглибилися в лiс, увесь пронизаний гарячими променями лiтнього сонця. В повiтрi чувся солодкий запах недавно скошеноi на лугах трави i дув свiжий рiчковий вiтерець. Зблиснув Здвиж, увесь зарослий кучерявими кущами лозняку, i пролунав виск старого колеса водяного млина. Ідучи вузькою греблею, я помiтив хлопчика рокiв чотирнадцяти, що нерухомо стояв з тонкою лозиною в руцi. Нiколи в життi не зустрiчав я непоказнiшого i сумнiшого сотворiння. Худе тiло хлопчика ледве покривало жалюгiдне лахмiття. Крiзь дiрки свiтилося його нещасне виснажене темно-бронзове тiло, усе вкрите подряпинами i саднами. Велика голова, здавалося, ледве трималася на тонкiй, на диво тонкiй шиi. Наблизившись, я побачив, що голова хлопчика уся вкрита гулями, нiс обiдраний, верхня губа розiтнута, як у зайця. Побачивши мене, хлопчик не промовив звичайного полiського вiтання, опустив у воду лозину i почав незручно тицяти нею в берег, очевидно, намацуючи ракiв.
– Здоров, хлопчику, що робиш? Ракiв ловиш?
– Ракiв, – пробубнiв хлопчик, не дивлячись на мене й полохливо посуваючись ближче до води.
– А ракiв багато?
– Багато!
– Залиште його, – шепнув Трохим, – залиште, вiд нього толку не доб’етеся.
– Що це за хлопчик?
– Хворий, з села. Йдемо, он сонце вже скоро сховаеться за лiс!
У кiнцi греблi вузькою стежиною перейшла нам дорогу стара, закутана бiлою хусткою. Зiгнувши суху спину, стара тягнула велику коробку.
– Ну, – з вiдчаем мовив Трохим, спльовуючи убiк, – пропало дiло. Клюiха перейшла дорогу, хоч додому вертайся!
– Хочеться вiрити тобi в такi дурницi?
– Добре дурницi! Не знаете ви Клюiхи! Думаете, звiдки вона йде? Верст за сорок була у своеi дочки, такоi ж вiдьми, як вона. Сто рокiв бабi, а може й бiльше, а ходить так, що й парубок не дожене.
– Чому ж ти ii називаеш вiдьмою?
– А тому, що вона з бiсом кумаеться. На кого не подивиться своiм оком, того i зурочить. а дорогу перейде – неодмiнно що-небудь станеться, або вiз зламаеться, або яка згуба буде, або худобина раптом здурiе. Раз я вистрiлив у здорового козла, а попав у старий сосновий пень, увесь заряд всадив, жодна картечина мимо не пролетiла.
– Отже, то Клюiха винна в нашiй невдачi?
– А то ж хто? Та ви знаете, якi вона штуки робить? Минулого року, розповiдав кривий коваль з Бабинець, вийшов вiн до схiд сонця, дивиться – на лузi за його кузнею така роса лежить, мовби дощ пройшов. А вона, вiдьма, ходить i збирае цю росу в дiйницю. Ану, думае коваль, зроблю i я так, що з того вийде. Вернувся до себе, узяв якусь посудину, набрав роси i поставив у коморi. Зазирнув туди пiзнiше, а вона повна молока, вже через край тече. Звiсно, не захотiв вiн пити таку гидоту i вилив диявольське молоко у бур’ян, а посудину розбив. Три ночi, казав, пiсля цього його щось душило. Тiльки ляже спати, вже тягнеться нечистий i налягае мов цiла копиця на груди.
Звечорiло, й ми вирiшили залягти на пагорбi та чекати на здобич. Було так тепло, що ми вирiшили навiть не розпалювати багаття.
– Скажи менi, Трохиме, – сказав я, зручно простягнувшись на травi. – Що це за хлопчик?
– Нещасний хворий, а краще сказати – зiпсований хлопчик. Його проклята скрипка перевела.
І балакучий Трохим розповiв менi наступну iсторiю.
Рокiв двадцять тому жили собi в селi Шибки два брати, один – справжнiй хазяiн, працелюбний i заможний, другий гульвiса, вiдчайдушний п’яниця i чудовий музика. Жодне весiлля не обходилося без його скрипки. Прозивали цього музики Криволапом, бо йому одноi темноi ночi лiсовий диявол вiдкрутив у болотi ногу. А дiло було так. Йшов собi Криволап з весiлля, випивши не надто багато, а з ним i його товариш, одноокий Омелько, майстер грати на бубнi. Робив вiн завжди бубни з собачих шкур. Йдуть музики темним лiсом i грають собi так, що верст на шiсть довкола чутно. Криволап виробляе на своiй скрипцi дивовижнi колiна, а Омелько смалить у бубон – то громом загримить, то пустить такий дрiб, наче у нього в руках не один бубон, а цiлих двадцять. Догралися музики до того, що вилiзла з непролазноi гущавини до них диявольська сила. Звичайно, не показалася вона людям у своему справжньому виглядi, а перекинулася на поважного пана. Одне слово, iде назустрiч Криволапу i Омельковi панський тарантас, запряжений четвiркою прекрасних коней, чорних, як нiч.
