– Здоровi були, пани музики!
– Здоровi були! – вiдповiдають вони. Народ, сказано, пiд хмелем, iм i море по колiна.
– Ото, братчики, добре, що я вас зустрiв, сiдайте до мене в тарантас, менi якраз добрих музикiв треба.
– А куди iхати?
– Тут, поблизу, пограйте години двi, отримайте по десять рублiв та ще вгощання i горiлки, скiльки душа забажае.
Сiли музики i покотили так, що дух забило. Бачать, дiйсно, стоiть чудовий будинок i горить вогнями. Слуги бiгають, народу не злiчити. Панночки в шовкових сукнях, наче квiти на городi, одна другоi красивiша. Посадили музикiв за столом, навалили iм цiлу купу смаженого м’яса, горiлки хоч залийся. Закусили вони i стали грати. Почалися такi танцi, яких нашi молодцi зроду не бачили. Стрибають пани, мов дикi козли, пiднiмають ноги до самоi стелi, скачуть вище себе. Такий содом пiдняли, не приведи Господи! А Омелько хоч i одноокий, але побачив у одного пана, який скакав вище за всiх, собачий хвiст пiд сурдутом.
Зойкнуло в Омелька серце, коли, гарненько протерши око, вiн переконався, що не помилився. Дiло, отже, було нечисте. Подивився Омелько на Криволапа, а той, мовби й нiчого не сталося, закрутив своi вуса мало не за вухо i так рiже по струнах, що не можна устежити за смичком.
«Ану, – думае Омелько, – перехрещу я свое око, якщо щось його морочить, то не витримае святого хреста». І, дiйсно, як перехрестив вiн око, то враз усе ясно побачив. Нiяких панських кiмнат немае, сидить вiн з Криволапом на купинi серед поганого болота, обабiч стоять огиднi хапуни i тримають замiсть свiчок шматки гнилого дерева, замiсть красунь панночок скачуть потворнi вiдьми, а бiсiв всiляких видимо-невидимо.
Тут, не довго думаючи, Омелько штовхнув свого товариша з усiеi сили лiктем.
– Чого ти штовхаешся? – не перестаючи грати, спитав Криволап.
– Перехрести потихеньку очi та тодi придивися, кому ти граеш весiлля.
Як побачив скрипаль бiсiвське гульбище, так i завмер.
– Грай, грай! Дивися – на найжаркiшому мiсцi зупинився! – закричала погань.
– Бiльше не гратиму! – твердо вiдповiв Криволап.
– Чому, чому? – заметушилися чортяки. – Грошi не дарма береш!
– Щоб ви, нечистi, луснули разом зi своiми грошима! – раптом закричав Криволап i кинув скрипку об землю. Скрипка враз розбилася на дрiбнi шматки, але лiсовi бiси в одну хвилину склеiли ii, як нову.
– Грай, – кричать, – коли взявся, бо розiрвемо на шматки!
Хтозна, що сталося б з музиками, якби не святi хрести в них на грудях. Опритомнiли вони наступного дня серед висохлого грудкуватого болота, коли iх гарненько припекло сонце. Скрипаль ледве доволiкся додому, вкрав йому якийсь дiдько на звалищi ногу. Не довго пiсля цього грав Криволап на весiллях, став вiн разом з Омельком пити не в мiру горiлку i спився так, що раз знайшли його люди мертвим бiля староi греблi. Лежав вiн чорний, як вугiль, а поряд з ним його скрипка.
Старший брат, людина заможна, поховав нещасного Криволапа, а скрипку узяв собi i повiсив у коморi. Думав, може, хто купить. Проте покупця не знаходилося. Усi знали, що бiля скрипки згорiв хазяiн вiд горiлки i що була ця скрипка в нечистих руках. Боялися купувати таку пiдозрiлу рiч.
– Кинь ти ii кудись у болото, – казали Лавровi.
– Стану я викидати таку рiч у болото, вона грошi вартуе!
Лавро був, не дивлячись на заможнiсть, дуже скупим. Тим часом народився у Лавра пiсля кiлькох рокiв бездiтного життя синок, назвали його Опанасом. Весело рiс Опанасик в старiй теплiй хатi, грався пiд тiнистими грушами, бiгав собi на волi по зеленiй левадi. Дивувалися усi його незвичайним розумом. Хлопчиковi було не бiльше трьох рокiв, а розмовляв, бувало, зовсiм як дорослий. А як почав до школи ходити, учитель не мiг ним нахвалитися.
Якось прибiг Опанасик зi школи, а очка у нього так i горять.
– Тату, – каже, – наш учитель з мiста скрипку привiз собi.
– Ну то й що? – запитуе Лавро.
– Ох же ж грае вона – наче спiвае. Я вчитися хочу грати на скрипцi.
Тут батько й згадав, що у нього висить в коморi скрипка покiйного брата. Чому, думае, не потiшити хлопця.
– А що буде, – питае вiн Опанасика, – якщо я тобi чудову скрипочку подарую?
Хлопчик зрадiв i кинувся руки цiлувати у батька. Сказано, зроблено, винесли з комори цю прокляту скрипку i дали ii хлопчиковi. Як дали ii, так вiн i прикипiв до неi. Схопив ii i потягнув зараз же до вчителя. Той оглянув скрипку i вiдразу визначив, що то дорога рiч. Почав ото Опанасик, окрiм усiх наук, ще вчитися грi на скрипцi з книжки, яку дав йому вчитель. Сяде бувало собi пiд грушею, поставить перед собою книжку, дивиться туди i грае.
Люди з того дивувалися i казали, що та заклята скрипка не принесе добра, дитиною, либонь, оволодiла нечиста сила i доведе до того ж, до чого довела брата Лавра – або пропаде де-небудь у болотi, або згорить пiд чужим тином. Та й почали вони Лавра переконувати, що вiн дитину занапастить, бо хлопчиковi не книжки потрiбнi та скрипочки, а нехай спочатку пасе гусей, а потiм нехай з кiньми на нiч iздить. Як пiдросте, хай ходить за плугом, дрова рубае, одним словом, як усi мужицькi дiти. Інакше вийде з нього ледащо – нi Боговi свiчка, нi чорту коцюба. А, головне, навiщо дитинi ця проклята скрипка? Хiба, казали, не чув ти вiд свого ж брата, що вiн грав на нiй з чортами серед болота i що сам бiс склеiв ii своею нечистою силою?
Мiцно замислився Лавро i вирiшив, що треба зупинити зло з самого початку, поки не буде пiзно. Одного вечора вискочив Лавро з хати, пiдiйшов до Опанасика, що грав на скрипцi, узяв ii, вдарив об паркан, розбив на друзки i розкидав по городу.
– Досить, Опанасику, грати, будь вона проклята, ця скрипка!
Дивиться, а хлопчик раптом побiлiв, як полотно, рот вiдкрив i нiчого не може вiдповiсть. Так постояв трiшки i впав на землю, як мертвий. Вискочила з хати дружина Лавра i стала голосити на все село. Лавро теж побiлiв. Помер, думали, хлопчик. Набралися такого страху, що ледь з глузду не з’iхали, а тут на ту пору якраз пiдiйшов шкiльний учитель. Як довiдався в чому справу, так i накинувся на Лавра.
– Хто вас таким дурницям учить?
Оживив учитель Опанасика, заспокоiли його, як могли. А вiн плаче, не перестае. Став тут учитель шпетити Лавра, що вiн вiрить забобонам. А тим часом з хлопчика може вийти неабиякий музика. Аж заплакав Лавро, нарiкаючи, що не в добру годину залишив у коморi братову скрипку.
Тим часом хлопчик трохи заспокоiвся, поки учитель умовляв Лавра, потихеньку вийшов з хати i побiг туди, де батько розкидав шматки його скрипки. Вечiр був ясний, мiсяць добре свiтив. Шукае – нiде навiть малого шматочка не видно. Коли дивиться, а назустрiч йому з-за левади йде священик, ласкавий i добрий такий, що хлопчик не злякався його зовсiм.
– Чого ти, – питае вiн, – шукаеш?
– Тато мiй скрипку розбив! – i ну плакати.
А то ж вiдомо вже, що це за пан був, либонь, той самий, що запрошував брата Лавра грати на сухе болото. Вiн засмiявся i показуе Опанасику його скрипку цiлiсiньку.
– Не плач, ось вона, сховай ii гарненько, щоб тато не бачив, та грай, скiльки собi хочеш.
Дитина, сказано, не в силах все розумiти, побачила, що його скрипка не розбилася, зрадiла, втекла до клунi i сховала в сiнi.
Вiдтак уже Лавро змирився з тим, що синок вчиться грати. Але на лихо йому жiнка померла, за якийсь час взяв молоду вдову, а та стала знущатися над Опанасиком. Народила Лавровi ще двох синiв, а Опанасика била i ганяла. Учитель хотiв було забрати талановитого хлопчика до мiста, Лавро й погодився, та незабаром привалила його колода, й помер. Пiсля смертi Лавра для Опанасика настали вже чорнi днi. Насамперед мачуха не вiдпустила його разом з учителем в мiсто. Тодi вiн утiк, але вона його догнала й завернула. А потiм скрипку забрала i промiняла ii у проiжджого жида на рiзнi господарськi речi. Вiдтодi перестав Опанасик розмовляти i зайшло на нього якесь затьмарення. Стане, бувало, i дивиться в той бiк, куди поiхав учитель. Била його мачуха без милосердя рогачами, батогом, лопатою, що в руки попало, тим i святила його.
Головне, запевняють люди, став йому з’являтися злий дух, певно, той самий, що був опiкуном проклятоi скрипки. Нiхто його окрiм Опанасика не мiг бачити. Але не раз чули, що хлопчик з кимось розмовляе, бурмоче iнодi цiлу годину, притулившись обличчям до староi грушi, доти розмовляе, поки мачуха не вискочить з хати i не шарпне гарненько за волосся. Тодi замовкне на цiлий тиждень i не можна почути вiд нього жодного слова. А то, бува, вiзьме якусь дощинку, сяде й водить по нiй прутиком, нiби на скрипцi грае.
– Отака бiда з дитиною приключилася, – закiнчив Трохим свою оповiдь.
А тим часом i ранок настав, а ми нiчого так i не вполювали. Закляла, видно, нас вiдьма.
Коли ж верталися назад, то побачили, що на краю греблi сидiв, скорчившись, Опанасик. Вiн погойдував своею побитою головою i грав на дощечцi, грав, рухаючи уявним смичком, як справжнiй скрипаль. Часами вiдкривав, жмурячись вiд веселого сонця, блiдi очi i, усмiхаючись блаженною усмiшкою, мовби вслухувався в невловимо-прекрасну гармонiю золотого ранку.
Ми тихенько обiйшли боком жертву проклятоi скрипки, не бажаючи лякати Опанасика в таку спокiйну хвилину.
Степан Васильченко
Справжне прiзвище – Степан Панасенко. Народився 8.І.1878 р. в м. Ічня на Чернiгiвщинi в сiльськiй родинi. Вчителював, сидiв у тюрмi. З 1910 р. жив у Киевi, працював у редакцii «Ради». Пiсля вiйни знову вчителював. Помер письменник у злигоднях 11.VІІІ.1932 р. у киiвськiй лiкарнi.
Автор повiстей, оповiдань, казок та драм.
