Петра. Отже, ти мав рацiю!
Лiкар Стокман. Еге, ти пам’ятаеш це, Петро? Я iм писав, коли вони заходжувались коло будiвлi. Але тодi нiхто не хотiв i слухати мене. Ну, й покажу ж я iм тепер, нехай начуваються! Я вже написав доповiдь у Курортну Управу. Вона в мене лежить уже готова цiлий тиждень… Я сидiв i чекав тiльки на це. (Показуе на лист). Тепер я ii вiдiшлю. (Іде до себе в кабiнет i вертаеться з паперовим пакунком). Подивiться, аж чотири дрiбно списанi аркушi. Листа прикладено також. Газету, Катрiн. Знайди у що загорнути. Гаразд… а тепер вiддай це iй… (тупае ногою)… ну, iй, ну, як ii там, чорт знае. Вiддай дiвчинi, нехай зараз же занесе до бурмiстра.
Фру Стокман бере пакунок i виходить через iдальню.
Петра. Як ти думаеш, тату, що скаже дядько Петер?
Лiкар Стокман. Що вiн скаже? У всякому разi вiн повинен тiльки радiти, що така важлива iстина випливла наверх.
Говстад. Дозвольте менi пустити в «Народному Вiснику» маленьку замiтку про ваше вiдкриття?
Лiкар Стокман. Буду тiльки дуже вдячний.
Говстад. Бажано, щоб люднiсть була поiнформована про це, i що швидше, то краще.
Лiкар Стокман. Безперечно.
Фру Стокман(повертаеться). Вона вже пiшла.
Бiлiнг. Ну побачите, коли ви не будете першою людиною в мiстi, пане лiкарю.
Лiкар Стокман(задоволений ходить по кiмнатi). Ну, що там… Власне я нiчого не зробив, тiльки виконав свiй обов’язок. Менi пощастило натрапити на скарб… от i все. Хоч, звiсно…
Бiлiнг. Як ви гадаете, Говстаде, чи не повинно мiсто влаштувати Лiкаровi процесiю з прапорами.
Говстад. У всякому разi я порушу про це мову.
Бiлiнг. А я поговорю з Аслаксеном.
Лiкар Стокман. Нi, любi друзi, покиньте ви це все. Я не хочу нiяких таких вигадок. Коли б Курортнiй Управi спало на думку надбавити менi за це утримання, та й то б я вiдмовився. Катрiн, я кажу тобi, що не взяв би.
Фру Стокман. І цiлком мав би слушнiсть, Томасе.
Петра(пiдiймаючи склянку). За твое здоров’я, тату!
Говстад i Бiлiнг. За ваше здоров’я, за ваше здоров’я, пане лiкарю!
Капiтан Горстер(цокаеться з лiкарем). Щоб це принесло вам тiльки радiсть!
Лiкар Стокман. Дякую, дякую, друзi моi… Душею радий… О, як утiшно бути свiдомим, що зробив щось корисне своему рiдному мiсту й своiм землякам. Ура, Катрiн!
Обiймае ii обома руками за шию й крутиться з нею по кiмнатi. Фру Стокман кричить i вiдбиваеться. Смiх, оплески й крики: «Ура!» на честь лiкаря. З дверей висуваються голови хлопчикiв.
Дiя друга
Вiтальня в лiкаря. Дверi до iдальнi зачиненi. Ранок.
Фру Стокман(виходить з iдальнi з нерозкритим листом, iде до дверей праворуч, що ближче до авансцени, i заглядае). Ти вдома, Томасе?
Лiкар Стокман. Я щойно прийшов. (Заходить). Щось е?
Фру Стокман. Лист вiд твого брата. (Простягае йому лист).
Лiкар Стокман. А подивимось. (Розривае конверта й читае). Присланий манускрипт при цьому повертаеться. (Читае невиразно). Гм…
Фру Стокман. Що вiн там пише?
Лiкар Стокман(кладе лист в кишеню). Нiчого, тiльки каже, що зайде сюди десь опiвднi.
Фру Стокман. Ти вже не забудь i нiкуди не йди.
Лiкар Стокман. Так, я можу лишитись удома, я вже закiнчив усi вранiшнi вiзити.
Фру Стокман. Менi страшенно цiкаво, як вiн до цього поставився?
Лiкар Стокман. Бачиш, йому, звiсно, не може подобатись, що це я, а не вiн зробив це вiдкриття.
Фру Стокман. То значить, i ти цього побоюешся?
Лiкар Стокман. Ну, суттю, вiн, звiсно, буде радий, ти це сама можеш зрозумiти… Проте… У Петера ще й повсякчасний, проклятий страх, що хтось iнший, а не вiн зробить щось в iнтересах мiста.
Фру Стокман. Знаеш що, Томасе, будь великодушний i роздiли з ним цю честь вiдкриття. Хiба не може бути так, що це вiн навернув тебе на слiд?
Лiкар Стокман. Менi це, звiсно, однаково, якщо менi пощастить полагодити справу, то…
Старий Мартен Кийл(висувае голову з дверей у передпокiй, допитливо озираеться й промовляе з хитрим виглядом i прихованим смiхом). Це… це правда?
Фру Стокман(iде до нього). Батьку… ви?.
Лiкар Стокман. А… тесть! Здоровi були, здоровi були.
Фру Стокман. Заходьте!
Мартен Кийл. Якщо це правда – увiйду, а нi – пiду собi.
Лiкар Стокман. Та що таке правда?
Мартен Кийл. Та ця дурниця з водогоном. Правда це?
Лiкар Стокман. Звiсно, правда. А ви звiдки вже знаете?
Мартен Кийл. Петра забiгала, iдучи до школи.
Лiкар Стокман. Невже забiгала?
Мартен Кийл. А… як же!. Вона й розповiла. Я спочатку подумав, що вона хоче обдурити мене. Але цього вiд неi не можна сподiватись.
Лiкар Стокман. Як ви це могли навiть подумали?
