– Де ти був, що так довго тебе не видно було? чому ти сюди не приходив?
– Нiколи було, – не признаеться Чiпка, а сам собi подумав: чому я ii не зустрiчав тут?
– Що ж ти робив? – вона йому.
– Коло хазяйства…
– А в тебе земля ще де е?
– Нi, нема.
– А хата е?
– Є.
– А батько та мати? брати та сестри?
– Одна мати.
– Де ж ти живеш?
– У Пiсках. А ти де?
– Тобi навiщо?
– А ти ж мене питала…
– Нащо ж ти розказував?
– Скажи хоч: як тебе зовуть?
– Так, як хлiб жують…
– Чия ти?
– Батькова та материна…
– Чудна ти!
Вiн прилiг грудьми на землю, пiдпер свое лице обома руками пiд щоки та пильно-пильно дивився на неi.
– Чи ти справдi налагодився мене з’iсти?… Чого ти витрiщив очi?
– Бо хороша дуже…
Вона осмiхнулася, навела на його своi чорнi очi – гладила ними, вабила…
– Іди вже собi додому… Чого ти прийшов?… ковтнуть хоче! не дав вiнка доплести…
– Нащо ж ти побила?
– Чого ж ти лiз, безстиднику? Геть собi!.. – Та як пихорне його руки своiми, – так Чiпка й клюнув носом у зелену траву.
Вона зареготалася молодим та дзвiнким смiхом, мов хто срiбло розкотив по золотiй тарiлцi.
Не вспiв Чiпка пiдняти голову, коли чуе, щось гукае: «Галю!.. Галю!.. Галю!..»
Дiвчина кинулась, стрепенулася. Чiпка дивиться то на неi, то в той бiк, звiдкiля вчувся голос.
– Хто то? – питае вiн.
– Не знаю! – промовила вона. – Та як сполохнута перепелка, разом зiрвавшись з гнiздечка, прожогом пурхае вгору, – так вона одскочила вiд його, i – тiльки оком моргнути – майнула подовж жита.
Чiпка пiдвiвся, встав, випрямився, не спускав ii з очей… Вона, як вихор, мчалася густим житом, воно тiльки розлягалося за нею, як розлягаються хвилi пiд натиском дужоi руки, що керуе човном. Далi та далi, пролинувши через квiтучу луку, вона пiднялась на гору, стала з очей зникати… Чiпка пiдтюпцем побiг собi в догоню за нею… Вона скрилася за горою… Вiн напружив ноги, наче доганяв злодiя; мчався стрiлою; миттю вискочив на гору, перевiв дух, глянув на долину – i йому в вiчi кинулось ось що. Коло хутора, гiн, може, зо двое вiд гребеня того самого згiрка, на котрiм стояв вiн, пiд двором стояла натоптувана жiнка, наставивши руку над очима вiд сонця, та на всю околицю гукала Галю. Дiвчина бiгла прямо до жiнки, та ще здалека озивалася: «Чого ви? Я – ось! Ось-ось – за-раз!.. зараз…» Незабаром вона опинилася коло жiнки, та разом обидвi й пiшли у двiр.
– Ну, тепер же i я знаю, чия ти! – промовив голосно Чiпка й весело повернув назад.
Пiсля того – не пiзнати Чiпки: з лиця спала давня туга, очима не виглядав смуток; став вiн веселiший, привiтнiший; iнодi можна було й пiсню почути вiд його… Щастя його манить до себе, пестить, голубить доброю надiею; свiт йому любо усмiхаеться, хоч i бачить вiн у йому лиха багато, плачу, лементу… Вiн тепер дивиться на його не злим оком; прислухаеться чутким серцем; хочеться йому увесь мир обняти, втерти йому сльози, втихомирити горе…
Повернеться вiн до себе думкою, чуе, як у головi борюкаеться острах з надiею: то надiя подужуе острах, то острах – надiю. Оже надiя все-таки зверху! «А може… всього на свiтi бувае! Часом убогий покохае багачку, а багачка убогого, та й поберуться…» А страх знову сполохне надiю: «Може, москаль ii пановi судовому кохае… не попусти, Боже! зав’яне, помарнiе свiжий квiт ii вроди пiд холодним, жовтим поглядом судовика… погаснуть яснi очi, поблекнуть рожевi уста… захляне душа… Не доведи, Господи! не одна душа згине, а разом аж двi! А може… – прориваеться наверх-таки надiя, – щастя, як трясця…» І очi в його засяють радiстю; серце затрепече в грудях вiльнiше…
З того часу – поле як причарувало його. Перебуде день, два, – та й iде… «Може, хоч здалека побачу, коли не доведеться побалакати…» Ходить по полю, з ниви на ниву, вiд шляху до гори, вiд гори до шляху; всюди никае, до всього додивляеться… «Отут ii вперше забачив… осьдечки вiнок плела… ось та мiсцина, де сидiли… сюди тiкала… а це, видно, недавно ходила, бо свiжий слiд…» Дививсь – не стямився й звiдки, вихопилась та й почимчикувала житами, тiльки одежа матнаеться… Чiпка помiтив – берегтися стала.
– Ач, утекла!.. – мовить вiн голосно. – Ген-ген уже… за горою… Ну, та й дiвчина ж!!
І вертае вiн назад у Пiски, радий та веселий, що хоч здалека побачив.
VII. Хазяiн
Ну, а Грицько що?
Грицько – непромах. Як тiльки почув, що дiда в двiр беруть: «Е-е, коли так, мабуть, годi на баранах iздить, годi за вiвцями ганяти, – бо невеличка з них користь… Ось служив-служив, та тiльки й того, що на менi… Час, мабуть, про хлiб подумати». Подумав, – та тiеi ж таки весни й покинув дiда. Виходили на заробiтки пiщани, – потяг i Грицько з ними, скинувши через плече косу, а за спину – торбину з сухарями, лихеньку свитину та не кращi й чоботи.
Невiдомi мiсця, котрi довелось Грицьковi вперше переходити, люди, яких iм лучалося стрiчати, – все це мало незвичайний пошиб на парубка. На все те вiн дивувався, рота роззявивши.
«Ач, як люди живуть! Ач, як будови помурували!.. якi дверi, вiкна повставляли… всього тебе, як у водi, видно! І що то воно коштуе?… Адже, якби взяв цеглину та пошпурив у шибку, мабуть би, й за рiк не одслужив за неi!.. Таке багатство, такi розкошi!» – думав вiн, проходячи широку вулицю величезних магазинiв.
Улиця – справдi на диво. По обидва боки сплошним муром витяглись у струнку височеннi палаци: i бiлi – як снiг, i зеленi – як рута, i блакитнi – як китайка. Пiстрота кидалась у вiчi. Парубок не знав, на чому зупинитися, на вiщо подивуватись: чи блискучими проти сонця, як кришталь, дверима, над котрими висiла або стояла по боках здоровенна червона або блакитна дошка з золотою наковкою, або з гарним малюнком усякоi всячини – машинерii, окулярiв, хлiба, ковбас, свинячих окост; чи дзеркальними, у чоловiчий рiст, вiкнами, з котрих визирали на вулицю до ладу розставленi рiзнi золотi й срiбнi виробки, пiстрiли всякими кольорами ситцi, шовковi саети блищали, м’якi оксамити сизiли, червонiли, цiле море роблених квiток, як живi, вабили носа понюхати… По вулицi, з одного й з другого боку, снували лавами люди; по серединi, битiй каменем, гуркотали карети, коляси, фаетони, деренчали звощицькi дрожки…
Заробiтчани проходили мимо магазина з дитячими цяцьками.
– Дядьку Остапе! – обернувсь Грицько до одного з своiх. – Що то?
– Ляльки.
– Навiщо?
– Панам на iграшки…
