– А дивiться, що то за звiр роззявив так страшенно рота, немов тебе з’iсти хоче! Гляньте – як у ротi червоно!.. А зуби якi?! От якби такого випустити та пiймав вiн кого на зуби!..
– Хiба, ти думаеш, вiн живий? То зроблено з чогось.
– Невже? Де ж таки?! Ви гляньте: он як у його очi блищать!
– То що, що блищать? І очi йому шклянi повставляли…
– А чого ж вiн такий страшний? І навiщо робити таку страшну iграшку?! – допитувавсь Грицько, приглядаючись крiзь шкло на неi.
– Та хай йому цур! Ходiмо… а то ще тут по гамалику заробимо.
Пiшли. Одначе в Грицька з ума не сходила та страшна лялька. «І що воно за звiряка? – думав вiн. – Грива тобi, як у коня; а само – бог його знае, на вiщо й схоже! А люте, мабуть?… Лютiше вовка!.. Недаром так рота роззявило, зуби вищирило… А чи воно то можна такого чоловiковi зловити? Навряд чи зловиш! Воно, мабуть, дужче вiд найдужчого чоловiка… А чи я б то його подужав? Нi, мабуть… І Чiпка б, мабуть, не подужав… а вовка вiн раз сам на сам одiгнав вiд овець… Цього навряд чи одженеш… І де воно заведеться таке!.. Господи ти мiй милий…»
– Дядьку Остапе!
– Чого?
– Що воно таке за звiряка ото? – питае знову Грицько, як перейшли вони вулицю з магазинами та йшли трохи глухiшою.
– Та я й знав, як його звати, та забув!
– Кого там звати? – питае третiй чоловiк.
– Звiряку… Там ми бачили в вiкнi одного: грива бiла, само руде, голе, рота роззявило, немов тебе проглинути збираеться, – одмовляе Грицько.
– А хвiст довгий?… на кiнцi з китицею?
– Еге-ге!
– То – лев.
– Лев?! – вимовив здивовижений Грицько. – Що ж то воно за лев?
– Звiр такий… Цар над звiрами…
– Цар?! Так ото той цар!! А нестеменний тобi цар! Уже, мабуть, що тiльки вiн не скаже, то кожен послухае. Бо де його такого страховища не послухати?!
– А звiсно. На те вiн i цар, – одмовляв чоловiк.
– Та, мабуть же, вiн i здоровий дуже, сильний?
– Авжеж сильний: сильнiше вiд усякого звiра!
– Як же його ловлять такого? – пита Грицько.
– Як? Звiсно – якось-то ловлять… прирозумiли якось – коли, кажеш, держать у хатi.
– Його, мабуть, один наш цар тiльки й зможе пiймати; а нашому братовi – не сiкайся! – каже Грицько.
– Так! цар тобi ловитиме, – увернув дядько Остап. – Пошле таких, як ти… от i лови!
– А як покуса? як з’iсть?!
– То що, що з’iсть?
– А як я не хочу?
– То голову зiтнуть…
– Та як же його таке пiймати, коли на його й глянути страшно… Вовк який, – та й того боiмося… а то ж таки таке страховище, Господи!
– Царевi до того дiла немае. Сказано: лови! то й лови…
– А що ж у нас нiде такого не чутно, щоб ловилося?
– Та воно у нас не водиться.
– А де ж воно водиться?
– Десь за морем.
– А хiба й за морем е земля?
– Бог його знае. Видно, е, коли цей звiр з-за моря…
– А чого ж старi люди кажуть, що за морем уже землi немае, а тiльки три коти… на них i земля держиться…
– То, може, воно там, мiж тими котами, й водиться! – одказав третiй чоловiк. Розмова на цiм обiрвалася.
Ішли вже заробiтчани мовчки, нога за ногою, кожен сам – з своею думкою.
Вийшли з мiста в поле на битий шлях. Тут уже iншi речi клопочуть Грицькову голову; iншi думки захоплюють його серце.
Серед широкого й просторого степу, рiвного як долоня, над котрим носився тiльки буйний вiтер та чорний ворон коли-не-коли скрикував над головою, прорiзуючи дзвiнко обвiтря своiм дужим крилом, або степова чайка кигикала, з купини на купину злiтаючи, мов за дiтками плакала мати, – тут йому думка розмальовувала картину за картиною… То перед його очима виводила обстави городського життя, бучного, шумливого, клопiтливого. Усе те ревло та клекотiло, як вода в прiрвi, й лякало його своiми розкошами, бiганиною, вигуками та викриками. Заквилила чайка – й разом перенесла його думку на село, в тиху сiльську хатину, нагадала про жiнку, про дiток… Жiночка така маленька, чепурненька, швиденька, – усе в неi до ладу якось не тiльки в хатi, а й у роботi: швидко вона повертаеться, дiло горить у неi в руках, – чисто, гладко… Дивиться вiн на ii роботу, а самого жаль бере, що вона так працюе. Вiн аж розриваеться, щоб найбiльше зачепити, найважче самому зробити, а жiнцi, щоб менше зосталося, щоб вона не натрудила своiх бiлих ручок. Хай коли й робить, то так, ненароком, мов для iграшки, а не вiд нужди. А прийде свято, недiля, пiдуть вони у парi до церкви, з церкви – обiдати; пiсля обiда – полягають одпочити… А тут – дивись: Івась або Василько прилiзе, стае дибки коло матерi, спинаеться iй на руку, не дае задрiмати.
– Пiди, Івасю, пiди гратися, – каже мати, – поки тато задрiмае…
– Дi-ма-е… ма… – лепече дитина.
А тато чуе це, дивиться на дитину крiзь вii й серцем радiе…
Син одступив од матерi; дибае малими ногами до його. Вiн умисне повернув набiк голову – скоса поглядае на дитину.
– Бач, бач! розбудив батька, – каже мати, – не дав спочити…
– Бу-див… ци-ти… – одно лепече дитина.
– А батько вiзьме прута, та – аж-аж-аж-а!
