Дитина стоiть, пильно дивиться то на батька, то на матiр.
– Жа-жа!.. жа-жа! – промовило й собi за матiр’ю, замахуючи малою ручкою коло батькового виду.
– Ой ти, сучий сину! за що ти б’еш батька? Ось постiй: я тебе закину, – обiзвався вiн; пiдвiвся, бере на руки дитину, гойдае. Дитина лежить-усмiхаеться. Жiнка любо-приязно поглядае то на дитину, то на чоловiка…
– Нiчого я б у свiтi не хотiв, – шептав вiн серед таких думок, – тiльки б хату теплу, жiнку любку та малу дитинку! А то б – усе мав… Хлiба б ми заробили за лiто, та й зажили б цiлу зиму!
Голублячи таку думку в серцi, непримiтно переходив вiн безкраi степи без утоми, безводнi довгi шляхи без пекучоi згаги; тiльки й бажав, щоб швидше стати на мiсце, заробити грошей, вернутись у село, купити дворище, оженитися та й зажити тихим сiльським громадянином.
– У мiстi дуже багато крику та галасу, а в селi найкраще – i тихо й вiльно…
Прийшли вони на мiсце. Грицько не кидався своiх. Цiлою громадою стали вони на косовицю сiна, а потiм i хлiба.
Легка тому робота й сама найважча, сама найзабарнiша, хто ii робить по своiй волi, залюбки, хто пестить у серцi надiю, що немарно вона пiде, що через ту роботу вiн засягне свого щастя, котре ще й не видне, ще не чутно його й шелесту, котре десь далеко-далеко, ген за скiлькома роками працi, нужди, всякого горя, малюе його думка рожевими квiтками надii… Легко тому за всячину братись, робить вiн, як вiл, без утоми; працюе, як хазяiн, завжди веселий, покiйний.
Так робив Грицько весну й лiто. За цiлий день випускав косу з рук тiльки тодi, коли треба було попоiсти та виспатись. І спав вiн ту коротеньку лiтню нiчку мертвим сном, яким тiльки спить чоловiк, виморений важкою роботою. А тiльки що свiтова зоря займалася, починав жеврiти схiд сонця, – знову в Грицькових руках звивалась коса, як та гадюка, по рiвному степу. Хазяiн зглянувся на його щиру працю, похвалив його й набавив трохи плату.
– Либонь ти, Грицьку, маеш думку городи та села закупити, що так налягаеш на роботу? – казали йому земляки-селяни.
– А що? – усмiхаючись, питав Грицько. – Чого тут дивиться? Узяв косу – чеши!
– Гляди лиш, щоб очкур не урвався, – хто-небудь щипне.
– Не бiйсь: не твоеi натури! – одкаже Грицько та й знову за косу.
Одначе, як щиро не налягав Грицько, як з мочi не рвався, а прийшлося пiд осiнь лiчити заробiтки, – тiльки сотню й налiчив!
«Воно й добре, – дума сам собi, – оже все-таки трохи. Що ти з сотнею вдiеш? Поганенький грунт можна купити, – так же до грунту ще багато треба. Де ти, об вiщо руки зачепиш?… Хiба на зиму зостатись?»
І справдi Грицько зостався. Селяни пiшли назад додому, а вiн потяг далi – до Ростова. На дорозi зустрiв вiн таких, як i сам.
– А куди? – завжди питали його подорожнi.
– До Ростову.
– Не ходи до Ростову, ходiм до Херсону! – раяв йому один з них.
– Чому?
– Там малий заробiток, а в Херсонi на кораблях дуже добрий.
– Зате ж далi.
– На пiвтижня… То що? Ходiм!
– Та чи ходiмо, то й ходiмо, – подумавши, одказав Грицько, та й пiшов з людьми.
Прийшли вони в Херсон ще заранi; обiйшли город; роздивилися; пiшли на пристань.
Лиман перед iх очима – скiльки засягнути – лелiв; по йому, мов великi палаци, ходили судна, берлини, баркаси, плоти, а мiж ними й пароходи снували. Люди на пристанi, як черва, ворушилися, бiгали, всяку всячину виносили, кричали, гвалтували.
– По полтинику од сотнi дощок! – кричав хазяiн з плоту. Народ бiг туди.
– По три семигривеники! – кричав з другого – i народ, як хвиля, кидав цей плот, перебiгав до другого.
– По карбованцю день! – кричали з судна.
– По карбованцю з четвертаком!.. По пiвтора!
Усяк викрикував свою цiну, усяк бiгав, як несамовитий, од одного судна до другого, де бiльше давали; од плоту до плоту… Сторгувавшись в цiнi, робiтники злазили на плот або на берлину, виймали звiдти усячину, i нерiдко, по пояс у водi, виносили на головах дошки, бочонки, качали на вiрьовках сороковi бочки.
Став i Грицько до одного плоту. За день – мало не три карбованцi заробив.
«Еге! – подумав вiн, – та це мiсяць отакоi роботи, то й багатирем станеш?»
Оже – ба! Раз – така робота не щодня i трапляеться, а вдруге – з кожним днем мiняеться й плата за роботу: то бiльшае, як багато товару присуне; то меншае, коли двi чи три берлини… Одначе плата за день нiколи не падала вiд карбованця; зате бiльшала iнодi й до п’яти. Все-таки далеко кориснiше косовицi!
Грицько радiв, дякував у душi порадникiв. А робив – як той вiл, цiлий день; спав на голiй землi або на колоддях; уставав тiльки що на свiт благословилося та знову за роботу брався; навiть мало що й iв, та й то все на ходу: пильнував, надолужав, як би бiльше заробити!
Пiзньоi осенi, як уже плоти перестали пригонити, а барки та судна коли-не-коли приходили, роботи треба було дожидати днями, а не часами, Грицько полiчив своi баришi: двi сотнi з лишкою лежало в його в кишенi!
Грицько радiв, як мала дитина. Тепер його надiя, що, як виходив на заробiтки, ще тiльки мрiлася, стала виразнiше виступати перед очима: i город з садком, i нова тепла хата мов уже лежала в його в кишенi…
«Воно б таке, що й додому час», – подумав Грицько, та зима застукала.
– Якi тут у вас заробiтки зимою? – питав вiн знайомих херсонцiв.
– Очерети косити, – раяли тi.
Пiшов Грицько очерети косити.
– Все ж таки хоч на тi грошi проживу та одягнуся, а весна настане – зараз i потягну в Пiски!
Минула зима; наступила весна. Знову закипiла робота то на пристанi, то в полi.
Залишив Грицько думку вернутись повеснi додому: одiклав на осiнь. «А може, тим часом хто надiйде з своiх, то тодi вже разом!». Грицько не помилився: прийшли весною пiщани; розпитують, як, що до чого; розказують за Пiски – хто оженився, хто замiж пiшов, хто вмер; розказують, як трохи крiпакам позначилося неволi, якi податки…
– А Чiпка як зажив, коли б ти знав, Грицьку! – хваляться йому.
– А ще не одружився?
– Ще. Та дурний буде, як не ожениться… Мати щодня гризе голову; так усе одкладае та й одкладае; немае, каже, по менi пари!
Грицько й тому радий.
– Ми з ним пасли вiвцi. Вiн парень добрий, та тiльки чудний собi. А тепер, кажете, зажив? От i добре!
Витрудив Грицько руки ту весну й те лiто; а восени вернувся з своiми в Пiски.
