Або про марне литу кров
З людей великими катами.
Заплачеш тяжко перед нами,
І ми заплачемо… Жива
Душа поетова святая,
Жива в святих своiх речах,
І ми, читая, оживаем
І чуем Бога в небесах.
Спасибi, друже мiй убогий!
Ти, знаю, лепту роздiлив
Свою едину… Перед Богом
Багато, брате, заробив!
Ти переслав менi в неволю
Поета нашого… На волю
Менi ти дверi одчинив!
Спасибi, друже! Прочитаю
Собi хоть мало… оживу…
Надiю в серцi привiтаю,
Тихенько-тихо заспiваю
І Бога Богом назову.
[Перша половина 1850,
Оренбург]
* * *
Якби ви знали, паничi,
Де люде плачуть живучи,
То ви б елегiй не творили
Та марне Бога б не хвалили,
На нашi сльози смiючись.
За що, не знаю, називають
Хатину в гаi тихим раем.
Я в хатi мучився колись,
Моi там сльози пролились,
Найпершi сльози; я не знаю,
Чи есть у Бога люте зло!
Що б у тiй хатi не жило?
А хату раем називають!
Не називаю ii раем,
Тii хатиночки у гаi
Над чистим ставом край села.
Мене там мати повила
І, повиваючи, спiвала,
Свою нудьгу переливала
В свою дитину… В тiм гаю?,
У тiй хатинi, у раю?,
Я бачив пекло… Там неволя,
Робота тяжкая, нiколи
І помолитись не дають.
Там матiр добрую мою,
Ще молодую, у могилу
Нужда та праця положила.
Там батько, плачучи з дiтьми
(А ми малi були i голi),
Не витерпiв лихоi долi,
Умер на панщинi!.. А ми
Розлiзлися межи людьми,
Мов мишенята. Я до школи —
Носити воду школярам.
Брати на панщину ходили,
Поки лоби iм поголили!
А сестри! сестри! Горе вам,
Моi голубки молодii,
Для кого в свiтi живете?
Ви в наймах виросли чужii,
У наймах коси побiлiють,
У наймах, сестри, й умрете!
Менi аж страшно, як згадаю
Оту хатину край села!
Такii, Боже наш, дiла
Ми творимо у нашiм раi
На праведнiй твоiй землi!
Ми в раi пекло розвели,
А в тебе другого благаем,
З братами тихо живемо,
Лани братами оремо
І iх сльозами поливаем.
А може, й те ще… нi, не знаю,
А так здаеться… сам еси…
(Бо без твоеi, Боже, волi
Ми б не нудились в раi голi).
А може, й сам на небесi
Смiешся, батечку, над нами
Та, може, радишся з панами,
Як править ми?ром! Бо дивись,
Он гай зелений похиливсь,
А он з-за гаю виглядае
Ставок, неначе полотно,
А верби геть понад ставом
Тихесенько собi купають
Зеленi вiти… Правда, рай?
А подивися та спитай!
Що там твориться, у тiм раi!
Звичайне, радость та хвала!
Тобi, единому, святому,
За дивнii твоi дiла?
